«Вдячний батькам, що не побоялися»

«Вдячний батькам, що не побоялися»

Історія Богдана й Оксани Яким є прикладом того, як можна зруйнувати всі стереотипи, пов’язані з інвалідністю, дати дитині можливість почуватися потрібною, реалізувати себе сповна. Про те, як у вісім років нарешті здобув батьків, а з ними ― любов і можливість жити повноцінно, розповідає Дмитро Яким ― хлопець, який народився з критично низькою вагою й дитячим церебральним паралічем, але не дав діагнозу себе зламати.

Сир зі суницями

У дитячому будинку Дмитро жив від народження, допоки не зустрівся зі своїми прийомними батьками у вісім років. У закладі були діти з різними діагнозами й видами інвалідності. Хлопець згадує, що в них була дуже добра директорка, яка постійно дбала про те, щоб дітям було комфортно, щоб було у що їх одягнути й що смачного приготувати. Вона, сама вихованка інтернату, розуміла, як це ― не мати до кого пригорнутися.

«Один з найперших спогадів з дитячого будинку пов’язаний з дядьком Петром. Він у нас відповідав за ремонтні роботи. Щовихідних він приносив мені домашній сир, посипаний суницями. Часом я питаю себе: а чому саме мені? У нас було багато дітей. Але він носив його мені. Це один з найцінніших спогадів», – згадує Дмитро.

Окрім старань директорки, до дитячого будинку постійно приїжджали волонтери. Однак попри матеріальну забезпеченість, діти в інституційних закладах відчувають брак головного – любові. Дмитро зізнається, що були вихователі, з якими він міг поговорити про щось, які приділяли дітям більше свого часу. Та вони працювали позмінно й не завжди були поруч у потрібний момент.

Дмитро має дитячий церебральний параліч (ДЦП), тому не міг ходити й навіть сидіти було вкрай складно. Очевидно, слідкуючи одразу за багатьма дітьми, які потребували різного догляду, вихователі не могли з усіма вдосталь побути надворі, погратися, задовольнити всі потреби. А ввечері діти вкладалися у ліжечка, восьмеро в одній кімнаті, й залишалися зі своїми думками й турботами сам на сам.

«Вдячний батькам, що не побоялися моєї інвалідності»

Дітей, які мають ДЦП, синдром Дауна, аутизм, а також іншу інвалідність, усиновлюють рідше. Це відбувається через страх потенційних батьків, що вони можуть не впоратися, що дитину не вдасться соціалізувати, що догляд і виховання стануть непосильними труднощами. Однак страхи значно гірші, ніж реальність.

Богдан і Оксана Яким дізналися про історію Дмитра й уже не могли припинити думати про хлопчика. Подружжя на той момент уже виховувало чотирьох дітей: сина й трьох доньок. Недовго думаючи, зрозуміли, що й п’яту дитину виростити їм під силу. Звісно, Богдан і Оксана також боялися невідомості, адже не знали, як складатиметься побут. Однак для себе вирішили: житло облаштують, як потрібно, а з допомогою лікування й реабілітації допоможуть новому синові жити повноцінно.

Спочатку подружжя приїжджало до Дмитра в дитячий будинок. Спілкувалися, знайомилися. А одного разу взяли на руки й забрали додому. Це було 13 років тому.

Дмитра прийняли у сім’ю 13 років тому

«Я потрапив у нове місце, все було незнайомим, нові люди. Але зараз, коли я аналізую, то розумію, що в той момент я відчув: у мене є мама, тато, брат, сестри й друзі, які будуть мене любити і підтримувати, які допомагатимуть мені. Вони зможуть дати ту турботу, якої я потребую. Можливо, до того я замислювався над тим, чи почуватимуся не у своїй тарілці. Але так і не відчув себе чужим, бо батьки зробили все для того, щоб я бачив їхнє піклування, любов. Як тільки потрапив до їхнього дому, то відчув себе повноцінним членом родини. У перший же день!» ― розповідає хлопець.

Перед усиновленням Оксана й Богдан багато розмовляли зі своїми дітьми й готували їх до приходу нової дитини. Тому не було несподіванок, усі прийняли Дмитра радісно й намагалися допомогти всім, чим могли.

Щоб син був максимально самостійним і без труднощів давав раду з усіма своїми справами, батько дещо обладнав удома: прикріпив додаткові поручні на сходах і в душі, залили бетоном подвір’я, щоб було зручно ходити по ньому з ходунцями.

«Я вдячний батькам за те, що вони взяли мене у свою сім’ю й не побоялися моєї інвалідності. Звісно, вони теж ставили собі багато питань, як це робив би кожен, але зараз не шкодують про те рішення. Батьки змогли дати мені можливість відчути себе повноцінним у їхній сім’ї», – зазначає Дмитро.

Батьки змогли дати Дмитру мені можливість відчути себе повноцінним у їхній сім’ї

Коли Дмитра всиновили, йому виповнилося вісім. І мама одразу пішла до соцслужби ― просити, щоб син пішов у звичайну школу.

«Мама тоді сказала так: “Коли він був в інституційному закладі, ви не хотіли нічого з ним робити. Тепер у нього є батьки, брат, сестри, дідусі й бабусі. Ми хочемо, щоб він навчався у звичайній школі”. Мама все ж таки домоглася свого, і я зміг піти в школу. Коли ми з мамою йшли до школи вперше, всі дивилися на нас боком. Діти казали, що я смішно й криво ходжу. Тому другий момент, за який я вдячний батькам, це те, що вони не побоялися відпустити мене в суспільство, не закрили й не сказали: “Та в тебе ж інвалідність, тобі не можна бути серед звичайних дітей”. Вони дали мені можливість почувати себе повноцінним. Батьки підтримують мене абсолютно в усьому й завжди готові допомогти або щось порадити», ― ділиться хлопець.

Діти з інвалідністю після 18 років з інституційних закладів потрапляють в геріатричний пансіонат ― тобто юні люди одразу потрапляють в середовище людей поважного віку. Тобто розквіт життя фактично переживають так, ніби на схилі літ.

«Якщо б одного дня ми з батьками не познайомилися, то так склалося б і моє життя. Я б не зміг робити того, що роблю зараз. У Бога був кращий план. Я завжди кажу, що наше життя як книжка: є перший розділ, другий, третій… Для мене перший розділ ― це дитячий будинок. У другому Бог мене послав у сім’ю. Третій розділ ― лікування у США. Якщо б не все це, я не знаю, де б зараз був, чи зміг би я стати людиною, досвід якої допоміг ще комусь», ― замислюється Дмитро.

Щоб дізнатись, як стати родиною для дітей, позбавлених батьківського піклування, телефонуйте на гарячу лінію БФ «Рідні» та дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) ― 0 800 300 484.

«Другого шансу в мене не буде»

Діагноз Дмитра не став перешкодою ані для його батьків, ані для нього самого. Хлопець завжди досягає мети, хай для цього інколи треба добряче попрацювати, хай комусь щось вдалося б значно легше чи швидше, адже ж суть не в цьому.

«Як я шукаю сили, щоб реалізовувати бажане? Та просто не дивлюся на те, що я якийсь не такий, як інші. Життя дуже коротке. Ми можемо казати, що все погано й нічого не виходить. Або ж використати життя на повну й сказати, що так, є речі, які в мене не виходять, але є й ті речі, які я можу робити. І я готовий. Можливо, моя історія зможе ще комусь допомогти змінити життя або хоча б показати, що воно насправді не таке погане. Виклики, через які ми проходимо, є не через те, що з нами щось сталося, чи через батьків, чи ще через чиюсь провину. Вони є для того, щоб зробити нас сильнішими, зміцнити, дозволити нам через власний досвід надихнути когось. Ми живемо в часі війни, тому зараз дуже важливо бути світлом, підтримкою для тих, хто її потребує», ― пояснює Дмитро.

Діагноз Дмитра не став перешкодою ані для його батьків, ані для нього самого

Хлопець був на тривалому лікуванні у США. Потім проходив реабілітацію. Та й узагалі, щоб виконувати ті речі, які більшість людей може за замовчуванням, як-от сидіти, ходити, самостійно давати раду в побуті, Дмитро дуже виснажливо працював над собою. Як і в усіх людей, у нього часом опускалися руки. Один з таких моментів відбувся 2019 року, коли Дмитро переніс складну п’ятигодинну операцію.

«У мене ноги були в гіпсі. Лікар сказав, що не можна вставати три тижні. От тут вже я собі ставив питання: “А коли це все вже закінчиться?” Звісно, я розумів, що ця операція мені допоможе. Але не знав, як через це пройти. Я злився і казав собі, що просто зараз здамся і все. Це просто був стан, коли переживаєш сильний біль, не можеш встати і піти до ванної чи на кухню, тобі все приносить мама. Таке дивне відчуття: вчора я міг це зробити, а сьогодні ― вже ні. У ті моменти я просто собі говорив, що головне триматись і не дозволяти собі розкисати. Мама мене підтримувала, але я розумів, що вона не зможе підійти і сказати: “Я знаю, як тобі. Знаю, через що ти проходиш”. Адже вона цього не пережила. Тому я сам себе мотивував, тримав, знаходив в собі сили, тому що розумів: якщо зараз опущу руки і здамся, другого шансу в мене не буде. Тому я готовий іти до кінця», ― ділиться Дмитро.

Переглянути історію родини Яким можна на YouTube БФ «Рідні».

Марні страхи

Дмитро закінчив школу. Вчителі часто запитували хлопця, куди він вступатиме опісля. Питання непросте, адже навчальні заклади в Україні не надто пристосовані до навчання людей з інвалідністю. Однак Дмитро таки вступив на соціальну роботу в Дрогобицький державний педагогічний університет на факультет історії, педагогіки та психології.

«Я ніколи не забуду той день, коли надійшла відповідь з навчального закладу, що мене прийняли. Це було 13 вересня 2021 року. Зранку одна з моїх сестер відвезла мене в університет. Ще коли я сидів у машині, було не так страшно. Але вже коли приїхали, почали труситися ноги й руки. Я почав себе накручувати: а як мене сприймуть одногрупники, а викладачі, а що, якщо я не зможу вчасно здати роботу? Було страшно, бо я не знав, що далі, серце вистрибувало з грудей. Але найважливіший момент, який я ніколи не забуду: поки я йшов коридором і про все це думав, позаду підійшла дівчина і сказала: “Дай мені руку”. До мене дійшло, коли вона повторила це втретє. За руку ми заходимо в аудиторію. Ця дівчина виявилася моєю одногрупницею. У моїй групі було 12 дівчат і я. Мене почали розпитувати: хто я, звідки, чому сюди вступив. А я сиджу й морожуся, не знаю, що сказати. А потім вирішив: або ти з ними комунікуєш, або так і просидиш морожений чотири роки», ― сміється Дмитро.

Хлопець каже, що всі страхи, що йому не допоможуть, його не зрозуміють чи не приймуть, були зайвими. Група в нього класна, всі дружать і не відмовляють у допомозі, коли вона потрібна. Дмитро посміливішав і почав просити викладачів поділитися матеріалом, який не встигав законспектувати, адже потребує трошки більше часу.

«Я видихнув і зрозумів, що ніколи не потрібно боятися запитати або попросити. Викладачі так само підтримують. Якщо я не можу вчасно здати роботу, вони мені дають більше часу. Розуміння викладачів і моїх одногрупників мене просто вражає», – розповідає студент.

Бути підтримкою

Інвалідність ще залишається табуйованою. Далеко не всі заклади й установи пристосовані до пересування маломобільних людей. Не всі розуміють, що спілкування з людьми, які мають інвалідність, не страшне.

Дмитро має друга із Запоріжжя. Чоловікові 53 і в нього теж ДЦП. Вони часто розмовляють по телефону, особливо це потрібно старшому чоловікові.

«Часом він навіть плаче. Бо є моменти, коли суспільство його просто не сприймає. Є люди, які реально питають, чому він їздить на кріслі колісному, а не встане. Він навіть до аптеки нормально потрапити не може. І цей чоловік мені просто виговорюється. А для мене дуже важливо бути для людини підтримкою. Навіть якщо я не зможу відповісти на якісь питання, то, принаймні, зможу вислухати все, що накипіло», ― пояснює хлопець.

Дмитро зізнається, що чудово розуміє інших людей, які мають інвалідність. Просто йому, якщо так можна сказати, пощастило зі середовищем.

«Одногрупники показали мені зовсім інше ставлення. Вони підтримують, ми спілкуємося. До речі, моя одногрупниця працює у приватній школі викладачкою англійської. Вона мені завжди дзвонить і каже: “Дімон, мої учні хочуть з тобою поспілкуватися”. Бо я дуже добре володію англійською. Для мене важливо мати підтримку. А я можу через власний досвід засвідчити, що інвалідність, чи то ДЦП, чи порушення слуху, чи порушення зору, чи будь-яка інша, ― це не кінець світу. Ти тут не просто так. У тебе є місія, яку ти маєш виконати», – зазначає хлопець.

Сім’я Дмитра створила таке середовище, щоб він міг почуватися максимально комфортно. До нього ніхто не ставився, як до гіршого чи кращого ― усі рівні. Це дало йому змогу впевненіше почуватися у школі серед дітей, які сміялися або ставилися з нерозумінням, наприклад, питали, чи потрапив він в аварію і тепер такий, який є. В університеті ситуація вже була значно кращою, однак хлопець зізнається, що в суспільстві завжди є люди, які відкидають тих, хто має інвалідність.

«Коли мені було вісім, ми з батьками поїхали в басейн. Коли вийшли з роздягальні, до нас підійшла адміністраторка і сказала: “Я б не дуже хотіла, що ваш син ішов у басейн. Діти зараз будуть на це дивитися, а батьки не хочуть, щоб їхні діти бачили таких людей”. Тоді тато спитав, що зі мною не так, і чому, на її думку, я не можу піти в басейн. Тобто це реальна картина. Є ті, хто дистанціюється від людей з інвалідністю, дивиться на них косо, думає, що їм не місце в суспільстві. Це ставлення змінюється, але дуже маленькими кроками», ― ділиться власною історією Дмитро.

В суспільстві завжди є люди, які відкидають тих, хто має інвалідність

Хлопець має кілька думок щодо того, як можна покращувати ситуацію й робити життя людей з інвалідністю більш комфортним та соціально активним. Насамперед потрібно не боятися про них говорити на різних майданчиках, у своїх соцмережах. Знімати з цієї теми табу, розвіювати міфи й боротися зі стереотипами. Ще Дмитро мріє в майбутньому створити власну організацію, яка допомагатиме людям з інвалідністю почуватися повноцінними членами суспільства. По-друге, не треба боятися долучатися до громадських організацій, які вже займаються такою діяльністю. По-третє, не тікати від людей з інвалідністю, не соромитися почати з ними розмову, поспілкуватися, запропонувати допомогти.

Радість жити

«Я дивлюся на інвалідність не як на обмеження, а як на можливість. Бо маю можливість через власне життя надихнути когось іншого», – каже Дмитро.

Хлопець справді живе життям своєї мрії. Любить читати й слухати музику кантрі, має двох лабрадорів, з якими любить проводити час. Гуляє, катається на велосипеді (він сконструйований спеціально для людей з інвалідністю, приїхав для хлопця зі США). Дмитро має багато друзів як в Україні, так і за кордоном.

Найбільшою цінністю для Дмитра є сім’я

«Найбільшою цінністю для мене є сім’я: батьки, брат і сестри, їхня готовність допомогти, підтримати. Друга – мої друзі, які завжди мене витягують у світ, на різні заходи, у поїздки. І третя – це прийняття інших людей і можливість бути для когось підтримкою», – розповідає хлопець.

*Проект реалізується благодійним фондом «Рідні» та дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).