«Дуже тішуся, що мала честь виховувати таку дитину»

Джерело: zaxid.net
«Дуже тішуся, що мала честь виховувати таку дитину»

Інколи єдине, що стає перешкодою для здійснення наших мрій, ― це сумніви. Ми не впевнені, чи впораємось, чи все буде так, як уявляємо. А може бути навіть краще. Про це свідчить історія Ольги ― прийомної мами, яка довго вагалася, але зрештою наважилася взяти у своє життя маленьке щастя ― доньку Дороті.

Любов з першого погляду

Ольга мріяла взяти дитину. Чоловік одразу підтримав ідею. Однак жінка вичікувала. Вона знала, що доведеться повністю змінювати звичний спосіб життя, знову вставати ночами, поєднувати власний бізнес і виховання дитини. Ольга боялася, що не здатна на це, сумнівалася у власних силах. Та, маючи вже дорослу рідну доньку, розуміла, що часу, коли можливо прийняти дитину, залишається вже не так багато: за законодавством на момент досягнення обома прийомними батьками пенсійного віку прийомна дитина має досягти повноліття. У роздумах жінка жила три роки.

«Вирішила: або зараз реалізовую цю ідею, або назавжди втрачу таку можливість. На той час, коли дитина прийшла до нас, мені було 42 чи 43 роки. Тобто межа. Як тільки наважилася ― усе закрутилося дуже швидко. Від моменту мого звернення до того дня, коли ми забрали доньку, минуло не повних чотири місяці», – пригадує Ольга.

Спочатку Ольга з чоловіком зібрали потрібні документи, після того їх скерували в будинок дитини у Сваляві. Там сказали: є одна дівчинка, яка дуже схожа на прийомного батька. Однак тоді з дитиною познайомитися не вдалося ― вона часто хворіла й на той час була в лікарні. Подружжя переглянуло документи. Як з’ясувалося, дитина народилася в Братиславі у Словаччині. Її біологічна мама ― українка, тому дівчинку передали сюди. Жінка відмовилася від дитини.

«Дівчинка народилася сьомого лютого. А на початку вересня її нарешті перевезли в Україну. Якраз у ті дні я пішла в нашу міську раду й написала заяву, що хочу взяти дитину. Можна вважати, що пазл склався. Мабуть, тому я швидше й не наважилася на таке рішення: моя майбутня дитина ще не народилася», – розповідає жінка.

На першій зустрічі дитина так пильно подивилася на майбутнього тата, що зв’язок відчули відразу. Як каже Ольга, це була любов з першого погляду. Дівчинку остаточно вирішили забрати додому. Наприкінці 2005 року у віці 11 місяців Дороті здобула сім’ю.

Незвичне для українських реалій початку 2000-их ім’я дівчинка отримала одразу після народження. Ольга каже, напередодні уродин малої ― 6 лютого ― за кордоном якраз святкують день святої Дороті. Припускає, так дитину назвали акушерки. Спочатку, сміється жінка, ім’я різало вухо. Навіть хрестили під подвійним ― Дороті-Ніка. Однак згодом зрозуміли, що перше ім’я пасує дівчинці ідеально.

Коли Дорота потрапила в сім’ю, старшій доньці Тетяні виповнилося сімнадцять. Вона вже була студенткою в Ужгороді. Ще на етапі, коли мама обдумувала рішення про прийомну дитину, дівчина підтримала цю ідею. Сприйняла її по-дорослому.

«Таня відразу дуже полюбила молодшу сестричку. Ми забрали Дороті посеред тижня. Я подзвонила доньці й сказала, що нас уже троє вдома. То Тетяна з радістю розповіла про маля подружкам у коледжі, а в суботу приїхала додому вже з брязкальцями – дівчата накупили», – зазначає Ольга.

«Зручна дитина»

Емоційний стан Дороті був складним. Вона не знала, як це ― проситися на руки, гратися. Майже не посміхалася, а про голосний сміх узагалі не йшлося. Однак це не дивно, адже з першого дня життя дівчинка була позбавлена батьківського тепла, не знала сімейного середовища. Навіть до дитячого будинку потрапила не одразу ― пів року, проведеного у Словаччині, малеча жила в лікарні.

«Дороті мала часті проблеми зі здоров’ям, однак це ми пройшли. Я працювала в лікарні багато років, знала добрих спеціалістів, які допомогли все налагодити. І з вигляду, і за поведінкою маля було занедбаним. Бліденька, слабенька. Були потрібні місяці на те, щоб привести її стан до норми. Уже у віці півтора року Дороті почало кращати. А вже у два було враження, ніби вона народилася в сім’ї й росла тут увесь час. Звісно, на перший погляд. Адже емоційні зв’язки дитини з мамою вибудовуються ще в утробі. Кажуть, навіть якщо вагітність була небажаною, то потім вибудовувати емоційну прив’язаність складно», – розповідає прийомна мама.

Дорота була «зручною» дитиною. Мабуть, деякі батьки часом мріють про таке: якщо візьмете гратися – гратиметься, якщо ви зайняті – дитина тихо сидить у ліжечку. Однак усе це було через брак довіри й підсвідоме розуміння, що вона – сама. Та в батьків руки не опускалися: Дороті багато гладили, обіймали, цілували, носили. Це було доречно.

«Насправді, дитина виросла дуже легко. У мене були перебільшені страхи. Спочатку вона навіть спала цілу ніч. Але я не спала, ― сміється Ольга. ― Бо на кожен порух бігала до ліжечка. Не звикла ж. Діти в інституційних закладах дуже натреновані. Вони точно знають розпорядок дня й кричать тільки тоді, коли голодні, а не тому, що потребують уваги. Діти знають, що не отримають відповіді, і припиняють плакати. Так і Дороті. Але за кілька тижнів вона зрозуміла, що може прокидатися вночі, вимагати уваги й завжди отримає від мене відповідь», – говрить жінка.

Наприкінці 2005 року у віці 11 місяців Дороті потрапила у сім’ю

Дуже важливою у вихованні дитини є підтримка партнерами одне одного, готовність бути завжди на підхваті. Ольга не могла піти у декретну відпустку, бо мала фармацевтичний бізнес. Згадує, крутилася, як білка в колесі. У той час більше з дитиною міг бути чоловік. Коли жінка приходила додому, щоб погодувати дитину, чи дати їй ліки, чоловік допомагав в аптеках. Так удвох і впоралися.

Дізнайтесь більше про усиновлення, прийомну сім’ю, опіку та піклування, дитячі будинки сімейного типу та патронат зателефонувавши на гарячу лінію БФ «Рідні» ― 0 800 300 484.

(Не)справжня мама

Інколи батьки, які відмовляються від своїх дітей, раптово з’являються в їхньому житті знову. Так було і з Дороті. Коли дівчинку вже прийняли в сім’ю, біологічна мама намагалася відібрати її.

«Вона казала, що їй збрехали про смерть дитини, ще якісь речі. Справа дійшла до Верховного Суду. Це був дуже складний і неприємний момент, коли справді опускалися руки. Час минав, ми ростили дитину й не розуміли, чи зможе вона залишитися з нами. Але ми виграли справу», – пригадує Ольга.

За словами Ольги, проблема була в тому, що на той час не було чіткого алгоритму дій, як дитина має потрапляти в сім’ю. Дороті не мала статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування.

«Зараз такі діти потрапляють до патронатних сімей ― на тимчасове проживання. Сподіваюся, люди, які на це наважуються, добре підготовані до того, що дітей доведеться віддати. Мені складно навіть роздумувати на цю тему. Ми одразу відчули, що ця дитина наша», – говорить прийомна мама.

Коли дівчинку вже прийняли в сім’ю, біологічна мама намагалася відібрати її

Дороті – прийомна донька, вона залишилась зі своїм прізвищем. Спочатку, коли дівчинка була дуже маленька, батьки казали, що вона була подарунком під ялинку (до сім’ї дівчинка прийшла 29 грудня – перед самим Новим роком). Дороту посадили в коробку, прищепили на голову подарунковий бант і сфотографували. Звісно, потім Ольга починала пояснювати, що дівчинку народила інша жінка ― такі ситуації трапляються.

«Якось мама мого чоловіка дала йому натільний хрестик. Дороті спитала тата, для чого він. Ну й чоловік пояснив, що це йому мама дала, щоб він його оберігав. Дитина це запам’ятала. Одного разу я вела її зі садочка, і вона каже: “Я маю піти до своєї мами, бо вона має дати мені хрестик, щоб мене оберігав. Як татові ― його мама”. Тобто в Дороті було роздвоєння: ніби й тут є мама і тато, і ще десь є мама, яка мала б дати хрестик. Діти в певному віці дуже хочуть побачити своїх біологічних батьків. У своїх фантазіях вони бачать їх позитивними, гарними, розумними. Але часто розчаровуються, коли знайомляться з реальними батьками. Так було і з мамою нашої доньки. Знаю, що після Дороті вона народила ще кількох дітей і зараз вони живуть лише на їхні соціальні виплати», – розповідає Ольга.

«Вона мене теж виховувала»

Незважаючи на численні дитячі хвороби, тривалі суди з біологічною мамою, Ольга жодного разу не пошкодувала про те, що прийняла дитину в сім’ю. Зараз мама з донькою дуже близькі, постійно зідзвонюються.

«На цьому етапі дуже тішуся, що вона є, що я мала честь виховувати таку дитину, що передала їй найкраще, що змогла, що дала старт. Це не був односторонній зв’язок. Донька так само мене виховувала і тренувала. У нас велика різниця у віці. Однокласники Дороти переважно мали значно молодших мам. І мені хотілося бути такою ж. Думаю, вдалося. Завжди старалася залишатися сучасною, розуміти тінейджерські тренди, бути на одній хвилі зі своєю донькою. Діти продовжують молодість», – каже жінка.

Ольга знайомила Дороті зі своїми вподобаннями змалку. Досить рано вони почали ходити в театр та на серйозні фільми. Навіть тепер радять одна одній стрічки, які варто переглянути. Люблять їздити до Львова, особливо на книжкові форуми, адже тоді відбувається багато цікавих дискусій.

«Переважно купуємо квитки на вистави заздалегідь і залишаємося у Львові з ночівлею. Дуже любимо театр ім. Леся Курбаса, “Око”, театр ім. Лесі Українки. Були на концертах симфонічних оркестрів, переходили всі музеї», – розповідає Ольга.

Жінка зізнається, що стереотипи щодо того, що прийомна дитина може вирости зовсім не такою, як уявляють батьки, десь на підсвідомому рівні закарбувалися. Однак вона не надавала їм значення, бо кожна дитина ― невідомість. Ті, хто народилися в сім’ї й у ній виросли, також можуть мати згубні звички чи стати асоціальними. Не можна бути цілковито впевненим у майбутньому іншої людини.

«У мене завжди був оптимістичний настрій. Те, якою виросла Дороті, перевершило мої найкращі очікування. Я не могла навіть сподіватися, що дитина буде така змотивована, так усе запам’ятовуватиме, вбиратиме знання. Вона була відмінницею всюди, де вчилася. Закінчила музичну школу (клас скрипки). Потім сама опанувала гру на синтезаторі та гітарі. Чудово володіє англійською та французькою, була переможницею численних олімпіад. Всебічно розвинена дитина», – зазначає прийомна мама.

Зараз дівчина вже студентка

Зараз Дороті ― студентка Економічного університету в Братиславі. Її життєва дорога знову повернула туди, звідки взяла початок. Попри кризу, яку дівчина пережила через пандемію коронавірусу, брак живого спілкування з однолітками, початок повномасштабної війни, що припав на її випускний клас у школі, вона знайшла сили продовжити своє навчання.

Ольга ділиться, що щаслива мати таку сім’ю. Каже, що мріє, щоб такі тісні стосунки між усіма зберігалися й далі. Щоб кожен відчував себе любленим і міг отримати підтримку.

*Проєкт реалізується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і Благодійним фондом «Рідні».