«Якщо ми не будемо розповідати про свою історію, за нас це робитиме Росія», – Володимир В’ятрович в інтерв’ю “МБ”

Чому на Заході бояться російської пропаганди? Як з нею боротися? Наскільки важливою була боротьба Організації українських націоналістів та Української повстанської армії у минулому столітті для Української держави? В які міфи досі вірять українці та іноземці?

Відповіді на ці та інші питання “МБ” намагався знайти в розмові з істориком, письменником, політиком, Нардепом Володимиром В’ятровичем.

– Недавно вашу книгу у співавторстві з Любомиром Луциком “Ворожі архіви” зняли з переліку найкращих історичних матеріалів у 2022-23 рр. у США через побоювання щодо роспропаганди. А виступ Лесі Воронюк про українську вишиванку у канадському парламенті в Торонто скасували через аналогічну причину. Чому на Заході бояться російської пропаганди й нехтують передусім нашими інтересами та нашою історією?

– Захід не вирізняє російську пропаганду, не розуміє всієї небезпеки і дуже часто сприймає її як неупереджену, об’єктивну думку. У нас ще непочатий край роботи на цьому полі. Насправді ми тільки в Україні виходимо на завершальний переосмислення своєї історії, зокрема історії нашого визвольного руху, діяльності Степана Бандери, Української повстанської армії. Тільки тепер більшість українців вважає їх героями. Наступне наше завдання полягає в тому, щоб розповісти про це світові. Адже про українських націоналістів світу розповідала спочатку радянська пропаганда, а тепер російська. Тому ситуація з вишиванкою Бандери та з книгою “Enemy Archives” показові.

Якщо у 2022-23 рр. ще був острах Росії і відповідно намагалися фільтрувати інформацію, яка походила з проросійських кіл, то зараз роспропаганда оговталася та почала нову хвилю дискредитацію всього українського. У такій ситуації найгірше рішення – мовчати. Тому я категорично не сприйняв ситуацію в канадському парламенті, куди був запрошений ветеран дивізії Ваффен СС “Галичина” Ярослав Гунька. Не знаю, чи варто було запрошувати його. Проте коли це сталося і розгорівся скандал, то потрібно було пояснити українцям про цю дивізію, чому не можна називати людину, яка там служила, нацистом, чому безпідставно звинувачувати в Голокості їх. На жаль, українська громада в Канаді, наша держава промовчали та дали розгулятися росіянам. Якщо ми не будемо розповідати про свою історію, за нас це робитиме Росія.

Виступ Лесі Воронюк, який не відбувся, був би правильним меседжем. Адже там йшлося про популяризацію одного з найпомітніших культурних продуктів України – вишиванка. Такі видання, як наше з Любомиром Луциком, англійською мовою теж борються з російськими наративами. До того ж варто було б на державному рівні підготувати якесь науково-популярне видання про історію України, видавати кількома мовами та поширювати через дипломатичні представництва. Особливо адресувати нашу історію країнам так званого Глобального Півдня, де не розуміють, що в нас відбувається, і панують російські наративи. Попри те, що саме в цих країнах дуже є високий пієтет до антиколоніальної боротьби. Нам треба показати нашу сучасну війну, війну проти імперії, антиколоніальну. Це треба робити через призму історії. На жаль, замість нас говорить Росія, яка представляє цю історію в зовсім викривленому світі, що Україна нібито є маріонеткою в руках західного імперіалізму, в той час, коли Росія захищає якісь там традиційні цінності і свободу інших людей.

– Найбільш поширений та популярний міф про українську історію, в який досі вірять багато українців?

– Напевно, міф про те, що ми не здатні об’єднатися, що де два українці – там три гетьмани. Це неправда. Серед нас, як і серед інших народів, є багато дискусій, суперечок, часом сварок, але насправді ми здатні об’єднатися, особливо в критичні моменти. І нам треба пам’ятати про ті помилки, коли ми сварилися між собою і плутали опонентів з ворогами.

– Який міф поширений за кордоном про Україну?

– Він зараз зникає, але з усім тим ще не до кінця зник, зокрема на згаданому вже глобальному півдні. Це міф про те, що українці і росіяни приблизно та саме. Тобто самодостатність, окремість українців для багатьох в світі ще досі не стала за 100 років фактом.
За кордоном не розглядали українців, українську культуру, українську історію як окрему, а лише як частину історії, родової культури Росії. Це було донедавна. Зараз, мені здається, ми маємо скористатися тим, що світ починає по-іншому переосмислювати, наскільки він мало знав українську історію. Нам потрібно робити зміни, створювати наукові центри, які вивчали б Україну.

– Чому важливо знати історію під час війни?

– Вона багато пояснює з того, що зараз відбувається, вона роз’яснює, чому сталася ця війна Вся історія кричала, що цієї війни не могло не бути. Ми не могли відвернути цієї війни, але могли просто краще до неї підготуватися. Тому історію треба знати, щоб не вірити в такі вбивчі міфи, як про братів росіян чи що російська окупація – це не страшно.

– Підвалини будь-якої війни закладаються задовго до початку цієї війни.

– Якщо йдеться особливо про війну між Росією і Україною, то Росія дуже тітко розуміє глибоке коріння цього війни. РФ взяла курс на відновлення імперії і розуміє, що без повернення України у свою імперію, вона неможлива як імперія. Так само маємо ми розуміти, що Росія завжди буде залишатися для нас загрозою. Навіть якщо там зміниться Путін на якогось умовного ліберала, це буде лише тимчасова пауза.

– Ви багато досліджували діяльність ОУН-УПА. Що основне з цього періоду мають знати українці?

– Ключове, за що боролась армія. Найкраще відображення цього лежить у гасло цієї боротьби – це свобода народу, свобода людині. Тобто, це була боротьба за національну та демократичну державу. Ця боротьба, яка показує, що українці здатні об’єднатися і чинити спротив, навіть, здавалося б, за безнадійних умов. Якраз ця боротьба, цей період і пояснює те, що стало шоком для багатьох на Заході після 24 лютого 2022 року, що українці борються і не здаються. Мені здається, якби там краще знали українську історію, історію УПА, вони б зрозуміли, чому українці не будуть здаватися.

– На ваш погляд, боротьба УПА та ОУН в середині 20 століття заклала цеглини для української незалежності?

– Безперечно. Я вважаю, що це один з базових періодів історії України. Це серцевина українського визвольного руху 20 століття і відновлення української держави в 1991 році було б неможливо без Української революції 1917-1921 рр., підпільної боротьби 20-х, 30-х років, без масової повстанської боротьби 40-х, 50-х років. Це були етапи, які заклали основи для зміни національної свідомості українців. Результат референдуму 1 грудня 1991 році, де більшість українців проголосували за незалежність, це наслідок національної боротьби українців впродовж 20 століття, зокрема, і повстанської боротьби 40-х, 50-х років.

Сьогодні традиції, зовнішні ознаки, маркери повстанської боротьби популярні в ЗСУ. Я про червоно-чорні прапори, “мазепинки”, вітання “Слава Україні! Героям слава!”, нагороди повстанської армії. Ці традиції в основі сьогоднішнього бажання і вміння українців відстоювати свою свободу.

Джерело: molbuk.ua