Прощальне море
Джерело: zaxid.net
Прощальне море
За двадцять хвилин до другої у сквері на Валах людно. Здається, містяни просто ховаються в затінку від липневого сонця. Дехто з них – зі скромними букетами квітів. За десять хвилин до другої на площі Ринок триває звичне життя – пропозиції екскурсій, відчинені сувенірні магазини, дзеленчить трамвай. «Останній», – думаю я. І справді, за кілька хвилин центральна площа міста вже перекрита. У море людей на вул. Театральній і довкола стікаються нові і нові потічки. 22 липня 2024 року у Львові ховають Ірину Фаріон.
«Вирвали серце»
Саме так у своїх соцмережах у день смерті Ірини Фаріон написала її донька Софія Особа. До допису вона додала фото усміхненої мами, яка присіла біля онуків Еви і Дмитрика, та інші фото родини разом. На сторінці Ірини Фаріон – багато фото і згадок про доньку, зятя та улюблених онуків, теплих позначок від друзів.
«Я пам’ятаю, як недавно на день народження бажала тобі побачити море разом з донькою та онуками», – у довгому зворушливому дописі написала одна з подруг Ірини Фаріон.
І ще десятки й десятки таких людських рядків від колег, друзів, студентів. Це ніби зовсім інший світ, теплий і живий, на відміну від дописів «експертів» і тих, хто ніколи не знав, а лиш чув про Ірину Фаріон.
Спекотного липневого вечора у Львові вбили людину. Маму, кохану, бабусю, подругу.
Софія Особа з дітьми Дмитром і Евою та чоловіком, військовим НГУ, Василем Особою на похороні мами Ірини Фаріон
Кольорове море
У понеділок, 22 липня, у Гарнізонному храмі Львова і довкола зібралися тисячі різних людей. Дві пані дуже поважного віку приїхали попрощатися з Іриною Фаріон із Тернополя, дехто – з Дрогобича, хтось – з районів Львівщини чи ще звідкись.
Прощання з Іриною Фаріон відбулося у Гарнізонному храмі, звідти ж почався чин похорону
Молода жінка у тонкому чорному сарафані з великими квітами. Бабусі з онуками. Чоловіки з собачками. Пари. Юні ультраси. Люди у вишиванках та пом’ятих футболках, у чорному, синьому, білому, бежевому, будь-якому.
Поміж людей, які чекають на початок похоронної процесії, пахне ромашками і гладіолусами, трохи парфумами і корвалолом. Це людське море напрочуд тихе – воно говорить спокійно, перепрошує, пропонує допомогу, втирає сльози.
А ще говорить: «Все гаразд, у мене просто тиск, я випила ліки і приїхала», «Якщо не терміново, я передзвоню, прийшла попрощатись», «Рада, що вас зустріла, як поживаєте?», «Можна спертися об машину?», «Я ніколи не ходжу на похорони чужих, але тут мені так щемило, що я не могла не піти».
Від старших панів на віддалі долітає «Тимошенко». «Сволочі», – тихо схлипує приземкувата засмагла жінка середнього віку. Дзвінкі голоси студентів емоційні,та стишені, вони обговорюють, чи мають тут бути партійні прапори, окрім українських. Людське море гомонить і гомонить.
У суботу, наступного дня після того п’ятничного вечора, Ірина Фаріон мала їхати на море – на відпочинок з донькою та онуками.
«Мамо, ти кілька тижнів говорила, як хочеш на море і нарешті хоч трохи відпочити», – скаже в промові на цвинтарі донька Софія.
Море хвилюється
Близько третьої години процесія вирушає на площу Ринок під звуки військового оркестру. Хвилі людського моря стають щільнішими. Багато присутніх однією рукою втирають сльози, іншою – знімають ходу на телефон, намагаючись якомога ближче підійти до катафалка з тілом Ірини Фаріон. Поблизу чергують дві машини швидкої допомоги. Супроводжує процесію поліція. У небі шумить дрон, який все фільмує.
На площі Ринок з Іриною Фаріон попрощалися Андрій і Катерина Садові та Максим Козицький
Виявляється, що всі ті люди, які ще годину тому видавалися перехожими на площі Ринок, чекали моменту, аби влитися в це прощальне море. Їх стає все більше і більше, вони стікаються звідусіль. На кілька хвилин процесія зупиняється перед Ратушею для прощання. Ратушний сурмач грає свою мелодію.
Сурмач на площі Ринок проводжає в останню дорогу Ірину Фаріон
Чітким кроком і впевненим темпом процесія на чолі зі священниками рухається до вулиці Пекарської. Уздовж Руської, Винниченка і площі Соборної стоять люди, які теж хочуть попрощатися з Іриною Фаріон.
Похоронна процесія пройшла через площу Ринок, вул. Руську, Винниченка і Пекарську
Так само – на Пекарській. Бариста виходить із кав’ярні, де перед тим робив бульбашковий чай, поряд стає низенька прибиральниця із «Близенько», молода бліда мама, яка гуляла з малюком, засмагла сімейна пара в білому – найрізноманітніші люди. Хтось із них приєднується до процесії, як-от чоловік бездомного вигляду у жовтій майці і блакитних шортах.
Поміж різних українських гасел, людське море нарешті намацує те одне, головне, і вигукує його майже без перестанку: «Мова – має значення! Мова – має значення!». Інтонація скандування час до часу змінюється, як баранці на морських хвилях, що залежать від вітру: іноді це – твердження, часом – горда заява, а подекуди – благання втомленої мами, в якої не витримують нерви, до нерозумної дитини.
Звісно, море не ідеальне. «Треба вигнати москалів зі Львова, їх тут тисячі», – говорить пані із сивою дулькою на голові в розшитій червоним вишиванці. Вочевидь, їй ідеться про переселенців. Схожі репліки тихо лунають то там, то там, як холодна підводна течія.
На шляху процесії – острівці з тих, хто чекає ближче до Личаківського цвинтаря, де поховають Ірину Фаріон. «А Тягнибока не видно?», – спілкуються дві старші пані з вигорілим коротким волоссям. Блондинка у великих темних окулярах і світлій вишитій сукні знімає на телефон букет з гортензіями, що тримає в руках. «Та нічого не станеться, заспокойся», – двоє сивих чоловіків у полосатих поло говорять про імовірний теракт під час похорону націоналістки. Напередодні думку про це в соцмережах висловила Оксана Забужко, а відтак хвилю підхопили інші.
«То так страшно», – говорить про вбивство Ірини Фаріон за світлого дня одна старша пані іншій. «Так. Навіть зараз не знаєш, хто стоїть біля тебе», – погоджується та.
«Вони називають нас кровожерливими націоналістами. Але вбивають нас вони», – говорить ще одна засмагла жінка не уточнюючи, хто ж саме ті «вони». Цих «вони», до слова, поліція досі не розшукала.
«Ніжна і крицева»
Саме так у промовах на Личаківському цвинтарі, де проходить останнє народне віче Ірини Фаріон, згадують про вбиту голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок, його заступник Руслан Кошулинський, колеги науковиці. Їхні промови трішки пафосні і трішки побутові водночас. Часом слова погано клеються між собою, аж поки не подме вітерець.
«Ти не любила плакати. Ти була сильною і відповідальною», – звертається до мами Софія Особа. «Ти народила і переродила не одного українця», – море киває на знак згоди.
Море людей прикладає руку до серця і співає гімн України. Хтось фальшивить, комусь не вистачає дихання, дехто ледь ворушить губами. Їм на допомогу приходять розпорошені то тут, то там дзвінкі хорові голоси. Такі різні і такі єдині люди. На Личаківському цвинтарі ніби стоїть Україна в мініатюрі.
Стежкою поміж людським морем ходить хлопчик років шести з маленьким букетом польових квітів, перев’язаних чорною стрічкою. Він теж хоче попрощатися, але важко пройти поміж усіх дорослих. Хтось тут може сказати «навіщо вплутувати в це дітей». А хтось пояснить: щоб жодна ворожа пропаганда не засіла в їхній голові і щоб в серці палала ненависть лише до ворога, а не до своїх.
Ви могли не розуміти Ірину Фаріон, бо ми всі – різні. Та спробуйте зрозуміти, що ви – українець чи українка. І тут ми єдині.
Фото Марії Масюк/ZAXID.NET
