“Мені, як і Україні — 35”: історія буковинського військового Кучурана, який дорослішав разом із країною

Життєвий шлях, народжений разом з Україною

Доля Андрія Кучурана, нині капітана Збройних Сил України, нерозривно пов’язана з історією становлення незалежної української держави. Йому, як і Україні, виповнилося 35 років. Вони дорослішали паралельно: він проходив етапи шкільних років, вступу до вишу, аспірантури, пошуку себе у громадській діяльності та розбудови кар’єри. Водночас країна переживала буремні революції, зміни політичних режимів, боротьбу за свободу та відстоювання власного майбутнього. Сьогодні Андрій Кучуран, військовослужбовець 107-ї бригади територіальної оборони, присвячує себе розвитку безпілотних систем, прагнучи надати військовим на передовій найсучасніші технологічні інструменти.

Від дитинства до служби: українські реалії крізь призму особистої історії

Андрій Кучуран добре пам’ятає атмосферу 90-х років – епоху, коли Україна вчилася будувати свою незалежність. Його дитячі спогади сповнені теплих літніх днів у бабусі, численних переїздів родини та частих відключень електроенергії. Він згадує село як безкраї поля, де грали у футбол з друзями, а Чернівці – як місто зі старими тролейбусами та парком атракціонів, що вражає своєю незмінністю навіть тепер, коли на них катається його донька.

Період його навчання у восьмому класі збігся з Помаранчевою революцією. Хоча масштаби подій тоді були ще не до кінця зрозумілі, юний Андрій брав участь у протестах, одягаючи помаранчеві стрічки, які, як він пригадує, згодом довелося зняти за наполяганням вчительки. Згодом, під час навчання в аспірантурі Чернівецького університету, він став свідком Євромайдану. У 2013 році Андрій активно долучився до протестів, спочатку у своєму місті, а потім, разом із однодумцями, вирушив до Києва. Для нього це був час глибокої віри, піднесення та чіткого розуміння майбутнього напрямку розвитку країни. “Після перших побиттів у Києві, з’явилося відчуття, що право та прагнення розвитку країни до Європи, а не до Митного союзу, потрібно відстоювати ще стійкіше, ще жорсткіше. Було й відчуття, що ми все зможемо. Що українці стоять недарма”, – ділиться він.

Громадська діяльність стала важливою частиною його життя після Майдану. Разом із друзями Андрій займався питаннями підзвітності та контролю за діяльністю органів влади, наголошуючи на відповідальності депутатів та проводячи просвітницьку роботу. Він прагнув, аби виборці усвідомлено підходили до вибору кандидатів, вивчаючи їхні програми та не обмежуючись лише телевізійним іміджем. Згодом його фокус змістився на розвиток територіальних громад, де він працював як представник міжнародної організації, займаючись питаннями комунікації, залучення громадян до взаємодії з владою та впливу на процеси прийняття рішень на місцевому рівні. Наприкінці 2021 року він долучився до роботи Топорівської територіальної громади, прагнучи побачити процеси зсередини. За два роки до повномасштабного вторгнення, у його житті з’явилася донька Анна, яка стала для нього найбільшим щастям.

Шлях до захисту: від перших днів вторгнення до досвіду на передовій

24 лютого 2022 року стало поворотним моментом. Андрій одразу долучився до Збройних Сил України, вступивши до територіальної оборони. Перші тижні були сповнені хаосу, коли батальйон формувався фактично “з вулиці”, приймаючи всіх, хто приходив до воріт. За кілька днів вдалося зібрати понад 500 мотивованих людей. Спочатку Андрій виконував різноманітні логістичні завдання, але його прагнення опинитися безпосередньо на передовій було сильним. Маючи за плечима військові збори 2019 року та закінчену кафедру військової підготовки, де він навчався на командира взводу механізованого, Андрій наполегливо домагався переведення до стрілецького підрозділу.

Весну та літо 2022 року його підрозділ провів на полігоні, готуючись до бойових завдань. У вересні вони вирушили на Харківщину, де майже одразу взяли участь у контрнаступі. Андрій згадує штурмові дії, зачистки та просування до кордону області, що призвело до зайняття рубіжів оборони. З вересня 2022 року до червня 2023 року підрозділ перебував на Харківщині, де війна поступово перетворювалася на рутину позицій, чергувань та постійної напруги.

У червні 2023 року їх передислокували на Донеччину, під Бахмут, де характер бойових дій та їх інтенсивність значно зросли, а втрати стали більш відчутними. Певний час Андрій тимчасово виконував обов’язки командира роти, після чого повернувся до командування взводом. На початку 2024 року підрозділ опинився в Авдіївці, де кожен виїзд автомобілем, навіть за найнеобхіднішим, міг стати небезпечним через постійні обстріли, пошкодження техніки та вилітаючі від прильотів лобові шибки. На початку березня 2024 року батальйон передислокували на Сумщину, де Андрій проходить службу й донині.

Технології на захист: сучасний етап служби

Наприкінці 2025 року Андрій очолив групу безпілотних систем батальйону. Його діяльність тепер зосереджена на технологіях, координації та організації. Він займається налагодженням забезпечення підрозділу необхідними дронами, відпрацюванням уражень ворожих цілей, розвідкою та швидким реагуванням на переміщення противника.

Попри роки служби, Андрій прагне зберігати зв’язок із цивільним життям, насолоджуючись простими речами. Його поточна посада дозволяє частіше відвідувати місто, де він любить прогулятися парком, почитати книгу, зокрема художню чи науково-популярну літературу. Час у місті також є можливістю для робочих зустрічей та, як він із посмішкою зауважує, для придбання улюблених помідорів сорту “Волове серце”, яких не видають у польових умовах.

Коли Андрій говорить про те, чим Україна може пишатися, його відповідь незмінна: найвища цінність – це її люди. Він підкреслює, що це стосується не лише військовослужбовців, але й усіх громадян, які з 2014 року відчувають цінність свого життя та родини, докладаючи зусиль для встановлення безпеки в країні. Навіть виснажені повномасштабним вторгненням, вони продовжують чинити опір на всіх рівнях.

Андрій вказує на важливу рису українського суспільства – здатність до об’єднання в критичні моменти. Однак він зауважує, що ця єдність часто зникає в моменти відносного затишшя, коли починаються конфлікти та суперечки. Він також наголошує на необхідності історичної пам’яті, адже сучасна Україна – це результат тривалого шляху, а не миттєве досягнення. “Ми не цінуємо того, що маємо. Тієї країни, яка в нас є. Навіть тієї країни, яка в нас була 10-15 років тому”, – констатує він. Нинішнє завдання українців – цінувати досягнуте, адже країна вистояла, даючи відсіч ворогу впродовж 4,5 років, тоді як прогнозували короткотривалий опір.

Для Андрія незалежність сьогодні – це насамперед можливість жити в спокійній, мирній та процвітаючій Україні, поруч із сім’єю. Для держави ж незалежність означає право самостійно визначати власну долю, зокрема вибір європейського шляху, який, на його переконання, має поважатися світом.