“Його суперсилою було знаходити і зводити людей між собою”: чернівчани оплакують воїна, який загинув у бою (ФОТО)
Сьогодні, 16 травня, у Чернівцях попрощалися з військовослужбовцем, який боронив Україну від російських окупантів, Олександром Цибульським. Воїна військової частини А7187 в останню дорогу провели на Алеї слави.
“Величезне прохання молитися за упокій Сашиної душі. Тримаємось і молимось. Дякую Всім величезне за ваші теплі слова підтримки та співчуття!” – написала дружина бійця Інна Цибульська.
Вона розповіла, що Олександр останнім часом слухав пісню Сергія Бабкіна “Заповіт”, більшу частину якої складено на слова “Заповіту” Тараса Шевченка.
Близький товариш воїна Костянтин Кукунов не міг повірити у те, що сталося: “Мені дуже незвично писати про це в минулому часі, бо відчуття ніби це все не по-справжньому. Він був з тих хто дійсно не народжений для війни. Щирий, справжній, душа компанії. Його суперсилою було знаходити і зводити людей між собою. Саме завдяки йому я знайшов своє коло спілкування в Чернівцях, яке не міняється десятиліттями. Мандрівник, завзятий рибалка, альпініст, сноубордист і це далеко не повний перелік чим він захоплювався. Але не війною. Він любив життя. Проте з початком повномасштабного вторгнення він НЕ: – виїхав з країни, поки ще було можна – не шукав хто має воювати замість нього – не прикривався сім’єю – не звільнився, зробивши опікунство – не вважав що його бізнес то основа економіки країни – не тікав через Тису – не шукав відмазки, мовляв його нікуди не беруть – не ховався, не ухилявся. Він в перші дні взяв (можливо вперше в житті) зброю в руки і знайшов своє місце в ЗСУ. Став офіцером, взяв відповідальність на себе. Лейтенант Олександр Цибульський загинув в бою зі зброєю в руках, як справжній Воїн, Чоловік, Захистник. Легких хмаринок і м’якого пухляку тобі там. Дякую що був моєму житті. Назавжди в строю. Честь.”
“Я знаю величезну кількість людей, що обожнювали тебе. Та, в принципі, чи була в когось, хто хоч раз із тобою знався, хоч якась альтернатива? А тепер у всіх самі сльози й розірвані серця…” – написав Саша Лаваш Хомич.
